В далекому краї, названому в честь славнозвісного гетьмана Богдана Хмельницького, розтягнулися вздовж річок пагорби Поділля. По долу стелилися струмки, які стікалися у велику ріку Дністер. Попід пагорбами в долинах звивалися яри та стежки.
Текла між тими пагорбами невелика річка - Студениця. Вода її насправді була холодна і могла вистудити до дрижаків навіть в сильну спеку. Річка була норовлива - викручувалася місцями утворюючи петлі та рукави. В одному місці вона несла свою чисту воду стрімкою течією, наче намагалася наздогнати своїх гірських сестер, а за наступним пагорбом завмирала, та в її спокійній воді роїлися головні, окуні і жаби.
На Студениці жили дві сім'ї бобрів. Вони були сусідами. Як і всі порядні бобри, голови сімейств Март і Дреб побудували греблі, у яких зробили затишні хатинки. У обох бобрів було по двійко бобренят, які любили ходити по берегу і ганяти жабів вербовими тичками, та дивитися як ті перелякано плигають у воду.
Вкінці тижня, після того, як татусі впорядковували усі свої справи та сімейні клопоти, Март і Дреб любили разом порибалити. Звісно, що вони випускали рибу одразу ж на волю - бобри їдять лише рослинну їжу. Місцем зустрічі завше була грушка-верба, яка росла на галявині біля річки.
Колись давно вони вперше потрапили на цю галявину. Дреб сказав:
- Диви, яка верба великааа!
- Справді, велика - відповів йому Март, пухкаючи дим зі своєї люльки - І стара напевно дуже.
- А давай її перегриземо, і побудуємо тут греблю! - Брови Дреба поповзли вверх, вуса зарухалися - в його голові очевидно зароджувалася якась ідея. Він рвучко дістав свою вудочку з наплічника, витягнув її горизонтально і, примружив одне око, наче щось вираховував. - Кути берегів зручні, русло річки робить тут гарний поворот - якраз те, що треба! Що скажеш, Март?
Март, не випускаючи люльку з рота, розглядав грубий стовбур верби, де-не-де прикрашений трутовиками, її потріскану сіру кору, розлоге гілля і подовгасті листочки.
- Чуєш, чуєш? - нарешті мовив Март. - А мені вона чогось таааак сподобалась! Ну дивись - він перевальцем підійшов до дерева, погладив кору - Ця верба вже така стара. Скільки історій вона могла б нам розповісти, якби вміла говорити...
- Хм, а й справді - відповів Дреб, задуманим голосом. Він поступово опустив вудку і тепер уважно розглядав дерево.
- А ще знаєш що, Дреб?
- Що?
- Ця верба чогось мені нагадує грушку.
Два бобри вже задумано розглядали цю грушку-вербу, над якою роїлися тендітні чорні комашки-феї з довгими закрученими антенами і комашки-відьми, чиї звішені ноги нагадують мітлу.
Дреб після паузи запропонував зробити це місце точкою їх майбутніх зустрічей, надто вже сподобалася обом друзям ця галявина, і мальовничий поворот Студениці із засохлим корчем, на якому любила сидіти біла плиска, і рівний корінь в березі, на якому було зручно сидіти та закидати вудку на форель, чи просто дивитися, як по поверхні води бігають водомірки.
- Тепер це наша грушка-верба - тихо промовив Март.
Над Студеницею здіймалися до неба високі заліснені пагорби, які Март із Дребом називали горами-Карпатами. На одному із них височіла стрімка скеля.
- Як ти думаєш, Дреб, а відки та скеля взялася тут?
- Хм, - Дреб задоволено посміхнувся у вуса. - Я думаю, що цю скелю - нашу скелю, колись давно приніс сюди стародавній велетень. Він виходив на гору, ступав на неї і бачив усі свої землі навколо.
- Цікаво, Дреб, а куди подівся цей велетень?
- Та бачиш, Март, я думаю, що всі велетні вже давно зникли. Ти чув, щоб зараз десь жив велетень?
- Та ні.
- Ну ось. І я не чув.
- Шкода, мені було б цікаво побачити велетня.
- Мені тееееж. Але не лише їх. Дерева вже не розповідають історій. Вони мовчать. - Дреб обернувся і ніжно поглянув на грушку-вербу.
- І фей немає. Залишились лише оці комашки-феї, - додав Март.
- І ельфи вже давно у нас не живуть. Стежки їхні в лісі залишилися - вони вкриті білим килимом із зірочників навесні. Бо весна - це улюблена пора ельфів.
- Дреб, а де ти бачив ці стежки? - здивувався Март.
- Я, яяя... - Дреб схвильовано заворушив вусами - Март, але пообіцяй, що нікому не розкажеш.
- Та звісно, що не розкажу. Я - могила! - При цьому Март зробив жест наче викинув ключ, яким замкнув рота на замок.
Дреб продовжував стишеним голосом наче боявся, що їх хтось почує:
- Я піднімався по пагорбу до джерела.
У Марта відкрився рот від здивування і випала люлька на землю:
- На пагорб? Нащо тобі туди???
- Ну як нащо. Цікаво!
- Але ж це так вииисооокооо! Треба вгору лізти!
- Март, ти не уявляєш - там дуже красиво! І взагалі, у мене є одна мрія... - Дреб продовжував змовницьким голосом, - Я хочу видертися на саму верхівку скелі Велетня!
- Дрееееб! Що з тобою? Ти переїв осикових бруньок? Бобрам не можна ходити в гори! Це ж так високо!
- Март, не дивись на мене так.
- Але бобри не ходять в гори!
- Ага - так само, як і не гризуть ялинки.
У Марта насправді було дивне вподобання. Він любив гризти гіркі смолянисті стовбури молодих ялинок і складати їх рівненько на межі своєї території. За цим було легко впізнати угіддя Марта. Бо нормальні бобри не гризуть хвойні дерева. Дреб часто з цього жартував.
- Ну щооо я зроблю, що я такий? Але для чого тобі лізти аж на вершечок скелі? Це ж небезпечно. А раптом той велетень там досі живе? Я тебе туди самого не відпущу!
- Март, тому-то я тобі і розповів цю таємницю. Я хочу, щоб ти пішов зі мною.
На цей раз у Марта випала вудочка з рук. Дреб продовжував:
- Зачекай, зачекай. Послухай лишень. Я чув багато розповідей про скелю Велетня. Звідти відкривається надзвичайно гарний краєвид. Ми побачимо усі землі навколо, нашу річку Студеницю, цю галявину, грушку-вербу, мої і твої угіддя та навколишні пагорби. Там росте чарівна квітка лунарія, яка оживає вночі, а її біло-сині квіти огортають п'янким ароматом всю скелю. А ще стіни скелі оповиті плющем, який там росте від часів велетня...
- Звідки ти це знаєш, що від часів велетня? Це ж так давно було!
- Плющ цвіте лише після того, як проживе століття. А цвіте він лише на тій скелі!
Март задумано поглянув на захоплене обличчя Дреба і турботливо притулив лапу до чола друга.
- Дреб, у тебе немає гарячки? - Дреб замахав лапками й пробурчав:
- Март, чого ти як завжди переживаєш. Зі мною справді все гаразд. Ось поглянь, що я маю. - Дреб витягнув із кишені декілька темно-синіх ягід.
- Що це за афини? - здивовано спитав Март.
- Не афини, а плоди плюща!
- Отого, що на скелі???
- Отого, що на скелі, так. Мені принесли круки. Вони там живуть.
- Ого, я і не знав, що їхнє гніздо так високо в горах!
- Оооо, круки люблять мати хороший огляд. Запрошували нас в гості.
Март задумався:
- Дреб, на яку авантюру ти мене підбиваєш.
- Слухай, Март. Це ж наші гори?
- Наші, звісно!
- А ми ще там з тобою не були! Невже тобі не кортить поглянути на весь наш світ з гори хоч раз?
- Ех, друже - що ти зі мною робиш?
З берега в річку плигнула жаба. Шаруділа грушка-верба, в кущах співала вільшанка.
- Слухай, Дреб.
- Га?
- Ааа, цей. туди справді треба іти 100500 кілометрів?
- Тааак.
- Ясно. Так і знав. - виокремлюючи кожне слово підсумував Март. Дреб задоволено почухав носа і розглядав пару круків, що кружляли високо над головою.
Довго друзі бобри не думали. Спланували дводенний похід, напакували, перепакували та допакували наплічники всякою всячиною і вирушили. Це було квітневої пори, коли вже відцвіли первоцвіти, але квітнули сади, поля утворювали пістряву ковдру із зелених, жовтих та коричневих клаптиків, а ліс... Ліс був чарівний. Усі залишки магії минулих часів проявлялися саме в квітні. Ліс народжував життя, ледь розкриті листочки огортали крони осяйним мереживом, яке пропускало через візерунок гілочок ніжні сонячні промінчики. На повалених деревах виростали фантастичні гриби: світло-рожеві дощовики, які з часом коричневіли та пурхали темними спорами; сплющені напівкруглі трутовички, які нагадували іржаві миски; шапинкові руді грибочки, що тулилися один до одного на тендітних ніжках; і навіть чорні страшні пальці мерця. Птахи співали пісні - дзвінкі синиці та вівчарики-ковалики водночас із ніжними підкоришниками та мелодійними кропив'янками; у повітрі вже роїлися різноманітні комахи, але ще не було полчищ комарів, а долом гуділи масивні джмелі.
- На скелю стародавнього велетня потрібно вирушати саме зараз, - впевнено заявив Дреб. Він любив вичитати щось цікаве, наслухатися передань та легенд. - Коли ночі ще холодні, а дні вже спекотні, життя лісу найбільш розворушене, і це іноді пробуджує чарівних істот, - Дреб дійшов до шепотіння на останніх двох словах і ледь не задихнувся від захоплення. Март вже звик до романтичної натури друга і намагався не обламувати кайф Дреба своїми уїдливими вставками на кшталт: "Чи ти грибів ніяких не нанюхався" або "Чи може тобі вербова гілка на голову впала". Зараз він просто дивився на захопленого Дреба, скептично піднявши вверх одну брову і подумав: "Добре, що наші дружини цього не чують".
Насправді ж усім, навіть найбільш серйозним та насупленим істотам, хочеться вірити в чудеса. І Марту теж хотілось.
- Дребе, це все добре. Але ти дорогу взагалі знаєш? І скільки часу нам потрібно іти?
- Вііідставити паніку в наших рядах! - вигукнув Дреб, наче капітан корабля, який беруть на абордаж. - Значить так - карту місцевості я дістав. Вона стара дуже, але підійде.
- Мг.
- Компас теж маю.
- Мг. - на цей раз Март підняв другу брову. У Дреба цей компас залишився після дідуся. Але вони обоє прекрасно знали, що Дреб і гадки не має, як цим предметом користуватися.
- Іти доведеться один день і одну ніч. - продовжував Дреб.
- Еееей, Дреб! Ми так не домовлялися! - Март вже в паніці замахав лапками.
- Март, ти не розумієш - ми маємо туди дійти до світанку і зустріти сонце. А за день ми не встигнемо дочалапати.
Март у відчаї хряснув лапою по лобі, і не забираючи її, сказав низьким голосом:
- Тільки через те, що ти мій друг.
Дреб і Март почимчикували стежиною. Дреб впевнено вів вперед, а Март дивився на тендітні квіти медунки, що росла обабіч. Квітка розпускається в рожевому кольорі, а після того, як її запилюють комахи, стає фіолетовою, а згодом синьою. "Ось так і я з цим Дребом, лише навпаки - посивію, а не потемнію" - думав собі Март.
На галявині біля грушки-верби якраз сидів крук.
- Привіт друзі бобри!
- Привіт, Гурук! - дружно відповіли бобри.
- Бачу, що ви все ж наважилися. - Гурук уважно зміряв поглядом бадьорого Дреба і насупленого Марта з ніг до голови.
- Зламати систему не так прррросто, - раптом почав Гурук, поважно крокуючи то вправо, то вліво. - Ви обтяжені стерреотипами та суспільним тягаррем. Ваш обмежений світогляд душить вас, не дає думкам злетіти догоррри.
Март з ошелешеним виразом штурхнув Дреба в бік і перелякано прошепотів:
- Стерео-чо? Що це він верзе?
- Чшшш. Просто слухай, Март. Наш Гурук філософ, не звертай уваги на всі ці дивні слова. - почав відповідати Дреб. В цю мить Гурук різко обернувся до бобрів і примруживши очі, закрокував до Марта:
- Ти! - крякнув Гурук.
- Яааа... - Март перелякано глянув на Дреба, але той стояв на струнко і дивився тупо вперед навіть не кліпаючи. Лише його ніс ворушився і видавав хвилювання. Гурук підійшов до Марта ще ближче:
- Ти! Готовий побачити небачене, осягнути неосяжне, віднайти спрррравжній скаррб цих земель?
- Яааа не, не зн, - тут Март запнувся, відчувши, як Дреб раптом тицнюв йому пальцем під ребро, і одразу ж виправився, - Так, готовий!
- Ти обіцяєш цінувати та беррегти, а якщо доведеться, то і відстоювати багатство нашої землі?
- А що це за багатство?
Гурук крякнув від задоволення і коротко відповів:
- Побачиш. - А далі, обернувшись до Дреба побажав легкої дороги, - Не сходьте зі стежини. Як дійдете до ведмежого джерела, повернете праворуч. Цікавість розпирала Марта і він не втримався?
- А що, тут живуть ведмеді?
- Колись жили, - сумно відповів Гурук.
- А чому колись?
- А потім пррийшли ті, від яких потррібно беррегти наш неосяжний скарррб. - На цих словах крук рвучко змахнув крилами, з-під яких війнув вітер на двох задуманих бобрів.
Текла між тими пагорбами невелика річка - Студениця. Вода її насправді була холодна і могла вистудити до дрижаків навіть в сильну спеку. Річка була норовлива - викручувалася місцями утворюючи петлі та рукави. В одному місці вона несла свою чисту воду стрімкою течією, наче намагалася наздогнати своїх гірських сестер, а за наступним пагорбом завмирала, та в її спокійній воді роїлися головні, окуні і жаби.
На Студениці жили дві сім'ї бобрів. Вони були сусідами. Як і всі порядні бобри, голови сімейств Март і Дреб побудували греблі, у яких зробили затишні хатинки. У обох бобрів було по двійко бобренят, які любили ходити по берегу і ганяти жабів вербовими тичками, та дивитися як ті перелякано плигають у воду.
Вкінці тижня, після того, як татусі впорядковували усі свої справи та сімейні клопоти, Март і Дреб любили разом порибалити. Звісно, що вони випускали рибу одразу ж на волю - бобри їдять лише рослинну їжу. Місцем зустрічі завше була грушка-верба, яка росла на галявині біля річки.
Колись давно вони вперше потрапили на цю галявину. Дреб сказав:
- Диви, яка верба великааа!
- Справді, велика - відповів йому Март, пухкаючи дим зі своєї люльки - І стара напевно дуже.
- А давай її перегриземо, і побудуємо тут греблю! - Брови Дреба поповзли вверх, вуса зарухалися - в його голові очевидно зароджувалася якась ідея. Він рвучко дістав свою вудочку з наплічника, витягнув її горизонтально і, примружив одне око, наче щось вираховував. - Кути берегів зручні, русло річки робить тут гарний поворот - якраз те, що треба! Що скажеш, Март?
Март, не випускаючи люльку з рота, розглядав грубий стовбур верби, де-не-де прикрашений трутовиками, її потріскану сіру кору, розлоге гілля і подовгасті листочки.
- Чуєш, чуєш? - нарешті мовив Март. - А мені вона чогось таааак сподобалась! Ну дивись - він перевальцем підійшов до дерева, погладив кору - Ця верба вже така стара. Скільки історій вона могла б нам розповісти, якби вміла говорити...
- Хм, а й справді - відповів Дреб, задуманим голосом. Він поступово опустив вудку і тепер уважно розглядав дерево.
- А ще знаєш що, Дреб?
- Що?
- Ця верба чогось мені нагадує грушку.
Два бобри вже задумано розглядали цю грушку-вербу, над якою роїлися тендітні чорні комашки-феї з довгими закрученими антенами і комашки-відьми, чиї звішені ноги нагадують мітлу.
Дреб після паузи запропонував зробити це місце точкою їх майбутніх зустрічей, надто вже сподобалася обом друзям ця галявина, і мальовничий поворот Студениці із засохлим корчем, на якому любила сидіти біла плиска, і рівний корінь в березі, на якому було зручно сидіти та закидати вудку на форель, чи просто дивитися, як по поверхні води бігають водомірки.
- Тепер це наша грушка-верба - тихо промовив Март.
Над Студеницею здіймалися до неба високі заліснені пагорби, які Март із Дребом називали горами-Карпатами. На одному із них височіла стрімка скеля.
- Як ти думаєш, Дреб, а відки та скеля взялася тут?
- Хм, - Дреб задоволено посміхнувся у вуса. - Я думаю, що цю скелю - нашу скелю, колись давно приніс сюди стародавній велетень. Він виходив на гору, ступав на неї і бачив усі свої землі навколо.
- Цікаво, Дреб, а куди подівся цей велетень?
- Та бачиш, Март, я думаю, що всі велетні вже давно зникли. Ти чув, щоб зараз десь жив велетень?
- Та ні.
- Ну ось. І я не чув.
- Шкода, мені було б цікаво побачити велетня.
- Мені тееееж. Але не лише їх. Дерева вже не розповідають історій. Вони мовчать. - Дреб обернувся і ніжно поглянув на грушку-вербу.
- І фей немає. Залишились лише оці комашки-феї, - додав Март.
- І ельфи вже давно у нас не живуть. Стежки їхні в лісі залишилися - вони вкриті білим килимом із зірочників навесні. Бо весна - це улюблена пора ельфів.
- Дреб, а де ти бачив ці стежки? - здивувався Март.
- Я, яяя... - Дреб схвильовано заворушив вусами - Март, але пообіцяй, що нікому не розкажеш.
- Та звісно, що не розкажу. Я - могила! - При цьому Март зробив жест наче викинув ключ, яким замкнув рота на замок.
Дреб продовжував стишеним голосом наче боявся, що їх хтось почує:
- Я піднімався по пагорбу до джерела.
У Марта відкрився рот від здивування і випала люлька на землю:
- На пагорб? Нащо тобі туди???
- Ну як нащо. Цікаво!
- Але ж це так вииисооокооо! Треба вгору лізти!
- Март, ти не уявляєш - там дуже красиво! І взагалі, у мене є одна мрія... - Дреб продовжував змовницьким голосом, - Я хочу видертися на саму верхівку скелі Велетня!
- Дрееееб! Що з тобою? Ти переїв осикових бруньок? Бобрам не можна ходити в гори! Це ж так високо!
- Март, не дивись на мене так.
- Але бобри не ходять в гори!
- Ага - так само, як і не гризуть ялинки.
У Марта насправді було дивне вподобання. Він любив гризти гіркі смолянисті стовбури молодих ялинок і складати їх рівненько на межі своєї території. За цим було легко впізнати угіддя Марта. Бо нормальні бобри не гризуть хвойні дерева. Дреб часто з цього жартував.
- Ну щооо я зроблю, що я такий? Але для чого тобі лізти аж на вершечок скелі? Це ж небезпечно. А раптом той велетень там досі живе? Я тебе туди самого не відпущу!
- Март, тому-то я тобі і розповів цю таємницю. Я хочу, щоб ти пішов зі мною.
На цей раз у Марта випала вудочка з рук. Дреб продовжував:
- Зачекай, зачекай. Послухай лишень. Я чув багато розповідей про скелю Велетня. Звідти відкривається надзвичайно гарний краєвид. Ми побачимо усі землі навколо, нашу річку Студеницю, цю галявину, грушку-вербу, мої і твої угіддя та навколишні пагорби. Там росте чарівна квітка лунарія, яка оживає вночі, а її біло-сині квіти огортають п'янким ароматом всю скелю. А ще стіни скелі оповиті плющем, який там росте від часів велетня...
- Звідки ти це знаєш, що від часів велетня? Це ж так давно було!
- Плющ цвіте лише після того, як проживе століття. А цвіте він лише на тій скелі!
Март задумано поглянув на захоплене обличчя Дреба і турботливо притулив лапу до чола друга.
- Дреб, у тебе немає гарячки? - Дреб замахав лапками й пробурчав:
- Март, чого ти як завжди переживаєш. Зі мною справді все гаразд. Ось поглянь, що я маю. - Дреб витягнув із кишені декілька темно-синіх ягід.
- Що це за афини? - здивовано спитав Март.
- Не афини, а плоди плюща!
- Отого, що на скелі???
- Отого, що на скелі, так. Мені принесли круки. Вони там живуть.
- Ого, я і не знав, що їхнє гніздо так високо в горах!
- Оооо, круки люблять мати хороший огляд. Запрошували нас в гості.
Март задумався:
- Дреб, на яку авантюру ти мене підбиваєш.
- Слухай, Март. Це ж наші гори?
- Наші, звісно!
- А ми ще там з тобою не були! Невже тобі не кортить поглянути на весь наш світ з гори хоч раз?
- Ех, друже - що ти зі мною робиш?
З берега в річку плигнула жаба. Шаруділа грушка-верба, в кущах співала вільшанка.
- Слухай, Дреб.
- Га?
- Ааа, цей. туди справді треба іти 100500 кілометрів?
- Тааак.
- Ясно. Так і знав. - виокремлюючи кожне слово підсумував Март. Дреб задоволено почухав носа і розглядав пару круків, що кружляли високо над головою.
Довго друзі бобри не думали. Спланували дводенний похід, напакували, перепакували та допакували наплічники всякою всячиною і вирушили. Це було квітневої пори, коли вже відцвіли первоцвіти, але квітнули сади, поля утворювали пістряву ковдру із зелених, жовтих та коричневих клаптиків, а ліс... Ліс був чарівний. Усі залишки магії минулих часів проявлялися саме в квітні. Ліс народжував життя, ледь розкриті листочки огортали крони осяйним мереживом, яке пропускало через візерунок гілочок ніжні сонячні промінчики. На повалених деревах виростали фантастичні гриби: світло-рожеві дощовики, які з часом коричневіли та пурхали темними спорами; сплющені напівкруглі трутовички, які нагадували іржаві миски; шапинкові руді грибочки, що тулилися один до одного на тендітних ніжках; і навіть чорні страшні пальці мерця. Птахи співали пісні - дзвінкі синиці та вівчарики-ковалики водночас із ніжними підкоришниками та мелодійними кропив'янками; у повітрі вже роїлися різноманітні комахи, але ще не було полчищ комарів, а долом гуділи масивні джмелі.
- На скелю стародавнього велетня потрібно вирушати саме зараз, - впевнено заявив Дреб. Він любив вичитати щось цікаве, наслухатися передань та легенд. - Коли ночі ще холодні, а дні вже спекотні, життя лісу найбільш розворушене, і це іноді пробуджує чарівних істот, - Дреб дійшов до шепотіння на останніх двох словах і ледь не задихнувся від захоплення. Март вже звик до романтичної натури друга і намагався не обламувати кайф Дреба своїми уїдливими вставками на кшталт: "Чи ти грибів ніяких не нанюхався" або "Чи може тобі вербова гілка на голову впала". Зараз він просто дивився на захопленого Дреба, скептично піднявши вверх одну брову і подумав: "Добре, що наші дружини цього не чують".
Насправді ж усім, навіть найбільш серйозним та насупленим істотам, хочеться вірити в чудеса. І Марту теж хотілось.
- Дребе, це все добре. Але ти дорогу взагалі знаєш? І скільки часу нам потрібно іти?
- Вііідставити паніку в наших рядах! - вигукнув Дреб, наче капітан корабля, який беруть на абордаж. - Значить так - карту місцевості я дістав. Вона стара дуже, але підійде.
- Мг.
- Компас теж маю.
- Мг. - на цей раз Март підняв другу брову. У Дреба цей компас залишився після дідуся. Але вони обоє прекрасно знали, що Дреб і гадки не має, як цим предметом користуватися.
- Іти доведеться один день і одну ніч. - продовжував Дреб.
- Еееей, Дреб! Ми так не домовлялися! - Март вже в паніці замахав лапками.
- Март, ти не розумієш - ми маємо туди дійти до світанку і зустріти сонце. А за день ми не встигнемо дочалапати.
Март у відчаї хряснув лапою по лобі, і не забираючи її, сказав низьким голосом:
- Тільки через те, що ти мій друг.
Дреб і Март почимчикували стежиною. Дреб впевнено вів вперед, а Март дивився на тендітні квіти медунки, що росла обабіч. Квітка розпускається в рожевому кольорі, а після того, як її запилюють комахи, стає фіолетовою, а згодом синьою. "Ось так і я з цим Дребом, лише навпаки - посивію, а не потемнію" - думав собі Март.
На галявині біля грушки-верби якраз сидів крук.
- Привіт друзі бобри!
- Привіт, Гурук! - дружно відповіли бобри.
- Бачу, що ви все ж наважилися. - Гурук уважно зміряв поглядом бадьорого Дреба і насупленого Марта з ніг до голови.
- Зламати систему не так прррросто, - раптом почав Гурук, поважно крокуючи то вправо, то вліво. - Ви обтяжені стерреотипами та суспільним тягаррем. Ваш обмежений світогляд душить вас, не дає думкам злетіти догоррри.
Март з ошелешеним виразом штурхнув Дреба в бік і перелякано прошепотів:
- Стерео-чо? Що це він верзе?
- Чшшш. Просто слухай, Март. Наш Гурук філософ, не звертай уваги на всі ці дивні слова. - почав відповідати Дреб. В цю мить Гурук різко обернувся до бобрів і примруживши очі, закрокував до Марта:
- Ти! - крякнув Гурук.
- Яааа... - Март перелякано глянув на Дреба, але той стояв на струнко і дивився тупо вперед навіть не кліпаючи. Лише його ніс ворушився і видавав хвилювання. Гурук підійшов до Марта ще ближче:
- Ти! Готовий побачити небачене, осягнути неосяжне, віднайти спрррравжній скаррб цих земель?
- Яааа не, не зн, - тут Март запнувся, відчувши, як Дреб раптом тицнюв йому пальцем під ребро, і одразу ж виправився, - Так, готовий!
- Ти обіцяєш цінувати та беррегти, а якщо доведеться, то і відстоювати багатство нашої землі?
- А що це за багатство?
Гурук крякнув від задоволення і коротко відповів:
- Побачиш. - А далі, обернувшись до Дреба побажав легкої дороги, - Не сходьте зі стежини. Як дійдете до ведмежого джерела, повернете праворуч. Цікавість розпирала Марта і він не втримався?
- А що, тут живуть ведмеді?
- Колись жили, - сумно відповів Гурук.
- А чому колись?
- А потім пррийшли ті, від яких потррібно беррегти наш неосяжний скарррб. - На цих словах крук рвучко змахнув крилами, з-під яких війнув вітер на двох задуманих бобрів.
